Автор: admin

Динамічна корекція сколіозу: Мій досвід

Чи було це легко? Ні.
Чи зробила б я це знову, якби довелось? Безумовно.

Якось після шкільного медичного огляду медсестра видала мені записку з діагнозом «сколіоз». І от я, маленька Марина, принесла цей папірець додому. Відтоді для мене та моїх батьків почався тривалий і виснажливий процес боротьби з хворобою. Спершу були традиційні методи корекції: корсет, сон на твердому, гімнастика, масажі, візити до мануальних терапевтів. Деколи навіть користувалися порадами людей без медичної освіти, але з чіткими рекомендаціями, як виправити хребет. Серед порад, які запамʼяталися найбільше, були такі: «сиди рівніше», «не носи сумку на одному плечі», «зміцнюй м’язи спини», «тримай поставу». Так, правильна постава справді важлива для здоров’я, проте, на жаль, вона не здатна усунути сколіоз.

Тепер докладніше. Сколіоз – це стан, навколо якого існує чимало міфів, а також безліч неефективних методів лікування, спрямованих на виправлення або зупинку прогресування викривлення хребта. Після того, як у дитинстві, в 2003 році, мені поставили цей діагноз, почався шлях, сповнений тяжкої праці, марних очікувань і гірких розчарувань.

Усі зусилля виявилися неефективними, тож із часом я здалася. У 20 років, після чергового рентгену, мій хребет мав уже 47 градусів викривлення. На цьому моя активна боротьба закінчилася. Проте одне я залишила в своєму житті – регулярні фізичні навантаження в залі.

Новий етап у 27: Повернення до питання сколіозу

У 27 років я повернулася до теми сколіозу. Жити з цією хворобою ставало дедалі важче. Хоча протягом усіх цих років у мене не було болю в спині, сколіоз – це, по суті, бомба сповільненої дії. Викривлення хребта з часом прогресує, внутрішні органи поступово зміщуються і ти розумієш: рано чи пізно виникнуть серйозні проблеми.

Маю зазначити, що в мене не було сильних комплексів через зовнішній вигляд моєї спини, переважно завдяки підтримці оточення. Проте наявність дефекту мене, звісно, засмучувала. Тим часом я почала задумуватися про материнство. Оскільки сколіоз може бути спадковим, а також значно загостритися під час вагітності й пологів, я зрозуміла, що час діяти. Якщо я не можу вплинути на генетику, то можу принаймні покращити свій стан.

Мені пощастило знайти контакти клініки, яка спеціалізується на хірургічному лікуванні сколіозу. Інститут травматології та ортопедії звучав багатообіцяюче, тому я не зволікала з консультацією. Я просто прийшла без запису і сказала: «Хочу рівну спину». З перших хвилин у мене виникла довіра до команди лікарів і спеціалістів. Так почалася моя підготовка до операції.

Найважливішим кроком на цьому етапі було фінансове планування, оскільки операція виявилася досить дорогою. Підготовка включала фізичні тренування, розтяжку та збалансоване харчування. Це було свідоме рішення – я хотіла підготувати свій організм до тривалого періоду відновлення. Відтак настав час узгодження дати операції та обговорення її деталей.

На консультації я дізналася про два типи хірургічних конструкцій, які використовують для корекції сколіозу, і пройшла необхідні рентгенівські дослідження. Мені також надали пам’ятку зі стислою інформацією про операційний процес і реабілітацію.

День Х: Операція з корекції сколіозу

Далі пішли рутинні процедури: поселення в палату, здача аналізів перед операцією, консультації з лікарем, анестезіологом і реабілітологом. Мене запитали, чи я боюся. Чесна відповідь: ні. Можливо, це було навіть на краще, але я щиро вірила, що корекція сколіозу пройде швидко і майже безболісно. Одним із сигналів могла бути порада взяти помічника на перші дні після операції, а також те, що операція триватиме близько 4-х годин. Логічно, що таке серйозне хірургічне втручання потребуватиме багато сил, тривалого відновлення і додаткового догляду. Зараз розумію, що моя впевненість була, мабуть, захисною реакцією на те, що мало статися.

Операцію запланували на 8 ранку наступного дня. Ніч пройшла неспокійно через тривоги та обстріли. О 7:55 закінчилася повітряна тривога, я лягла на кушетку і мене повезли до операційної й занурили в сон. Операція тривала близько 4-х годин, як і прогнозувалося. Я, звісно, не можу описати сам процес, була під загальною анестезією 🙂 Проте мені зробили корекцію сколіозу за допомогою динамічної системи VBT (vertebral body tethering). Основною перевагою цієї технології є те, що після втручання хребет зберігає свою рухливість, а сколіоз перестає прогресувати. Крім того, цей метод передбачає меншу кількість обмежень і полегшений реабілітаційний період.

Хірург визначає тип корекції, спираючись на індивідуальні особливості пацієнта. Зменшення кута викривлення хребта під час операції залежить від конкретного випадку. Мені пощастило, але про це трохи згодом.

Перші години після операції: Відчуття та перші кроки до відновлення 

Наступний спогад – мене будять у палаті інтенсивної терапії. На мені датчики, над головою монітор, який відображає мої життєво важливі показники. Одразу ж відчуваю, наскільки незручно лежати на спині. Прошу покласти мене на бік, але це була не найкраща ідея – біль стає нестерпним. Швидко прошу повернути мене у вихідне положення, на спину. Персонал був дуже уважний: мене одразу знеболили, принесли телефон для зв’язку з рідними, дали води, а також принесли ємність, адже після анестезії вода не завжди добре засвоюється. 

Попри всі обставини, в реанімації я почувалася безпечно та комфортно. У палаті була дівчина, яку оперували в той самий день за тією ж методикою.

Наступного дня мене перевели до звичайної палати, і цей момент став відправною точкою у моєму відновленні. Почалися заняття з реабілітологом. Як я вже згадувала, відновлення після корекції за допомогою динамічної системи відбувається швидше, тому вже під час першого тренування я змогла зробити свої перші кроки.

На цьому етапі я була під епідуральною анестезією, з дренажем і катетером для виведення сечі. Досить кумедно було носити всі ці ємності із собою. Перекинувши їх через руку, як дамську сумочку, я почала виконувати вправи та пересуватися палатою. Мені допомагали ходунки на колесах, які стали справжнім порятунком, оскільки після операції труднощі при ходьбі були не стільки через біль, скільки через загальну слабкість. В голові паморочилося, ноги були слабкі і ходунки допомагали триматися.

День рентгену

Мене повели на рентген, і я почувалася так, ніби йду на святковий захід. Це був мій перший вихід на довгу дистанцію після операції, тож слабкість давалася взнаки. До того ж, напередодні почало прострілювати спину, що, як мені сказав лікар, є типовою реакцією організму, хоча я добряче налякалася.

Нарешті, результати рентгену. Мій хребет після операції мав лише 14 градусів викривлення. Важко описати мої емоції в цей момент. Тримаючи в руках знімки “до” і “після”, я відчувала справжню ейфорію: хребет виглядав майже ідеально, наче струна. Повертаючись до палати, я була настільки окриленою, що ні простріли в спині, ні слабкість більше не сприймалися як перешкоди. Здавалося, що ходунки на колесах не встигають за моїм ентузіазмом!

Відновлення та повернення до звичного життя

Залишилося найважливіше – відновлюватися й чекати повернення до звичного життя. Процес був довгим. Оскільки лежати в лікарні вже не було сенсу, мене виписали. Їхати додому було трохи хвилююче, але й перебування в лікарні стало нудним. Курс ліків завершився, усі показники були в нормі, перев’язки зроблені. Єдине, що залишалося з важливого, – це реабілітаційні тренування. Загалом, у стаціонарі я пробула 8 днів. 

Зайшовши додому, побачила своє відображення в дзеркалі. Схудла, однак помітила, що талія стала більш витягнутою та пропорційною, а реберний горб значно зменшився. Стою перед дзеркалом, трохи сутулячись, але з почуттям гордості. Мені хотілося якомога швидше повернутися до спортзалу, тренувань, до своєї форми та постави. Спостерігаючи за змінами у своєму тілі, я відчула неймовірну мотивацію до відновлення.

Вдома я вже могла піклуватися про себе: виконувати мінімальні побутові справи, ходити до магазину й аптеки, забирати посилки на Новій пошті (теплий костюм, бо худе й кволе тіло потребувало утеплення). Навіть з’їздила до лікарні, щоб зняти шви.

Приблизно через два тижні почалася найдовша та найнудніша і, здається, найважча фаза відновлення. Сильних знеболювальних вже не було, біль був стерпний, але постійний і виснажливий. Про тривале сидіння перший час взагалі не йшлося. Побутові справи, прогулянки та реабілітаційні вправи виконувалися, однак речі, які зазвичай здавалися простими, тепер вимагали багато часу й енергії. У цей період допомога була вкрай потрібною. Я, мабуть, могла б упоратися сама, але мені дуже пощастило мати поруч величезну підтримку – як моральну, так і фізичну.

Навантаження та активність поступово зростали. Не знаю, чи пришвидшує процес відновлення вимушене виконання побутових чи робочих справ, але я вирішила дати своєму організму стільки часу, скільки йому потрібно. А потім мені захотілося пригод, і я запланувала подорож.

Через 4 місяці після операції, стоячи в аеропорту Неаполя з рюкзаком на плечах, я офіційно закрила цю главу свого життя.

Невдовзі виповниться рік із дня операції. Як нагадування про мій досвід, залишився 30-сантиметровий шрам на спині між ребрами. До операції я планувала його приховувати або якось маскувати. Але зараз цей шрам став для мене важливим символом. Щойно він повністю затягнеться і посвітлішає, я з гордістю носитиму сукні з відкритою спиною. Впродовж цих майже 12 місяців я активно подорожувала, повернулася в спортзал, ходила в гори, каталася на атракціонах, навчалася їздити на велосипеді й завела кота (не зовсім по темі, але це також важлива подія). Моє життя стало ще активнішим, наче я винагороджую себе за пройдений шлях. 

І при цьому є один неймовірно приємний бонус: моя спина мене більше не турбує, я тепер не хвилююся за майбутнє зі сколіозом. Відображення в дзеркалі приносить радість, з’явилася повага до себе за те, на що я наважилася, а зв’язок з рідними та близькими став іще міцнішим. І найголовніше – неймовірна вдячність. Вдячність кожному, хто був причетний до мого шляху.

Динамічна корекція сколіозу: Мій досвід

Нарешті я можу жити без болю: історія моєї операції на сколіоз

Сьогодні, через 1,5 року після операції, я відчуваю себе абсолютно здоровою людиною та без обмежень в русі.

Я хочу висловити свою щиру подяку команді клініки за їхню чудову роботу й турботу під час моєї операції з виправлення сколіозу. Від першої консультації до післяопераційного догляду я відчувала себе в надійних руках. Лікарі та медсестри були надзвичайно професійними, уважними та чуйними. Вони завжди відповідали на мої запитання, надавали чітку інформацію та забезпечували мені комфорт протягом усього перебування в клініці.

Я без вагань рекомендую цю клініку всім, хто зіткнувся з проблемою сколіозу. Незважаючи на мій попередній невдалий досвід, тут мені нарешті допомогли!

Хочу поділитися своїм досвідом корекції сколіозу методом ASC/VBT

Корекція сколіозу методом ASC

Перші ознаки сколіозу (перший ступінь) лікарі помітили у мене ще в дитинстві, років у 5.

Все, що я робила тоді, – ЛФК. Звісно, вправи регулярними не були. Дітям зазвичай це здається нудним.

У 12 років, як це часто буває, хвороба різко прогресувала. Мій перший ступінь переріс у третій-четвертий.

Батьки у паніці почали водити мене до ортопедів. Масажі, басейн, мануальна терапія, ортопедичні устілки (можливо, вроджений перекіс таза й остеопенія зіграли не останню роль у прогресуванні сколіозу).

Носити корсет Шено я категорично відмовилась.
Загалом, майже не мала комплексів стосовно спини та нерівної талії, хоча й усвідомлювала проблему. Реберний горб, звісно, був, але викривлення грудопоперекове, більше у попереку, тому непрофесіоналу не дуже помітно.

Нічого не боліло, питання естетики та симетрії не цікавило. Відвідувала пляжі, спілкувалася з друзями, жодних проблем у стосунках з хлопцями.

Фізкультура, басейн – все це робила, але років у 18 зрозуміла, що марно – і здалася.

Потім почався біль у спині

Кілька років тому вперше почала боліти спина. Дуже напружувалися м’язи з боку викривлення. Працюю я переважно сидячи чи стоячи (ветеринарний хірург).

Ближче до 29 років з’явилися перші протрузії й екструзії у хребті (носіння важкого рюкзака плюс і так нерівний хребет). Напруження реберного горба не завжди миналося навіть після відпочинку. Займатися спортом або знов ходити на масажі не було мотивації через постійне напруження спини і знання, що хребет від цього прямим не стане, буде лише тимчасове полегшення.

У 29 з’явилися серйозні комплекси стосовно нерівної спини, тож я замислилася над операцією. Багато працювала, накопичувала гроші, витрачала на непотрібні мені речі, косметологічні процедури і тільки у 29 задумалася над головною проблемою свідомого життя – сколіозом! Лише тоді, коли дійсно почав турбувати! Розуміла, що далі буде гірше.

Клініка Якова Фіщенко

Знайшла в інтернеті інформацію про метод ASC/VBT. Багато читала, вивчала інформацію, порівнювала з класичним методом. Зрозуміла – треба робити якнайшвидше! Читала відгуки пацієнтів і була впевнена, що для мене це все пройде легко 🙂 Я людина надзвичайно витривала, ніколи не нию.

Був досвід, перенесла лор-операцію, але це зовсім інше… Лікарі попереджали, що легко не буде.

Після консультації у Фіщенка Я. В. була вражена своїм рентгеном. Кут викривлення 62,2 градуса, прогресуватиме далі. Але і до цього сумнівів, що треба оперуватися, вже не було.

Не писатиму про організаційні моменти і лікарів. Це вже написано до мене. Всім велика подяка за неймовірну роботу і можливість зробити таку надскладну операцію в Києві!

Операція справді дуже дорога, але ціна виправдана.

А тепер найголовніше. Описую весь свій досвід і відчуття.

Я – смілива людина, але в операційній було так багато людей, що я розхвилювалася.

Приклали до мене маску з чудодійним інгаляційним наркозом, далі нічого не пам’ятаю, нічого не снилося. Це означає, що наркоз був глибоким та ефективним.

Прокинулася в реанімаційній палаті. Там лежить багато людей, всі страждають. Був вечір, я обвішана крапельницями, епідуральна анестезія (не відчуваю чомусь тільки одну ногу), сечовивідний катетер, дренаж з грудної порожнини.

Перші відчуття – важкість з прооперованої сторони, немов камінь у спині, дуже болючі спазми. Думки – “гірше вже точно не буде”. Але відчуваю, що реберний горб фактично зник. Мене знеболили і до ранку я то спала, то прокидалася. Біль зник, рухатись я і не намагалася, хіба що руками постійно тягнулася до води, відчувала страшенну спрагу.

Рано-вранці настав час перевозити мене до палати (я жила в індивідуальній, для власного комфорту). Перелізти на візок я не могла, ніг не відчувала від епідуралки плюс підсвідомий страх ворухнутися зайвий раз, тому мене швиденько переклали. Від цього маневру виникло відчуття, що камінь у спині рухається. Накотила сильна нудота, виділилося багато слини. Але поки довезли до палати, нудота минула. Ще раз напружилася – і мене переклали на ліжко.

Подзвонила мамі, сказала, що мені знадобиться допомога на найближчий тиждень.

Відтак мені допомагали встати лікар і реабілітолог, змогла сісти на ліжко. Далі – запаморочення, потемніння в очах, вирішили перенести це на другий день.

На другий день вже почалися заняття з реабілітологом (вправи лежачи). Підвестися я змогла, але знов потемніло в очах і більше мене підняти не намагалися. Я дуже засмутилася, що не вдалося встати нормально.

На третій чи четвертий день я попросила витягнути сечовий катетер і змогла дійти до вбиральні з ходунками (під страхом клізми я таки наважилася встати). Стояти й сидіти було важко, м’язи спини та живота з прооперованої сторони були надзвичайно сильно спазмовані і просто бракувало сил.

В один із перших днів у лікарні виникли моторошні галюцинації, тож надалі я попросила не колоти мені наркотичні знеболювальні. Кололи тільки ненаркотичні.

На четвертий чи п’ятий день мене у візку відкотили на рентген. Фізично все ще було дуже важко стояти, через спазми м’язів тіло косило вбік. Але рентген дуже порадував.

Далі всі дні були схожі. Рутинні процедури, як і описувалося в інших відгуках. Я старалася, але все ще не могла довго стояти чи сидіти через спазми м’язів спини і бокових м’язів живота, які ще не звикли до нового положення хребта. Трохи розім’ятися допомагали тільки заняття з реабілітологом.

У лікарні в мене геть не було апетиту. Не знаю, чому. Не було нудоти, але й апетиту теж. Їла через силу (їжу робила мама, бо страви з лікарні здавалися огидними). Можливо, це побічна дія ліків.

Також не було бажання сидіти в телефоні, соцмережах, щось дивитися, розважати себе. Теж не розумію, чому.

Особливо від болю я не страждала, хоч і відмовилася від наркотиків. Було доволі стерпно, післяопераційний біль дещо приглушили ненаркотичні анальгетики. Я більше потерпала від збитого режиму, малорухливого життя і від спазмів, які не давали довго рухатись.

Полегшення я відчула на сьомий день, після того, як на шостий зняли грудний дренаж (він заважав дихати). На дев’ятий я виписалася з лікарні.

Відтак почалася домашня реабілітація.

Довго не могла налагодити режим сну, але апетит нормалізувався.

Спазми м’язів, відчуття скам’яніння у спині та перекіс тіла не давали насолоджуватися відпусткою, навіть у себе в саду не могла просидіти кілька хвилин. Спільно з лікарями прийняли рішення призначити міорелаксанти. З ними я почувалася краще, однак були побічні реакції у вигляді потемніння в очах, запаморочення, сонливості. Приймала їх тижні 3-4.

Перші 2 тижні після операції були найважчими. Я часто плакала, боялася, що ніколи вже не стану “нормальною”. Можливо, це також побічний ефект від великої кількості ліків і загалом організм переніс сильний стрес.

Лягати на бік я не могла ще 4 тижні, лише на спині, інакше знову було відчуття, що “камінь рухається”.

Через 3 тижні після операції я вже почала потроху працювати. Робила вправи, пила вітаміни, потихеньку відновлювалася.

Дискомфорт був, але нарешті м’язи почали звикати до нового положення хребта.

Довго боліли шкіра живота і стегна з прооперованої сторони, це пов’язано з перерізанням міжреберних нервів. Був ниючий біль при підйомі правої ноги (про це попереджали і це пройшло місяці через чотири).

Можу сказати, що після перших трьох тижнів (починаючи з дня операції) з кожним тижнем ставало дедалі краще!

Зараз пройшло вже 12 місяців( операція була у квітні 2024).

Я не могла повірити, що зник реберний горб і талія стала симетричною! Спина зміцніла, я більше не відчуваю напруження від довгого сидіння чи стояння, з’явилася мотивація займатися спортом, зросла самооцінка.

З 62-х градусів залишилося 20! Може здатися, що це багато, але візуально вигину тепер взагалі не помітно, тільки легка кривизна на рентгені. Для 31 року це дуже хороший результат.

На мою думку, основна проблема (спазми м’язів) полягала у тому, що поперековий відділ хребта дуже рухливий. Його підтримує велика група м’язів, тож, можливо, їх варто було розім’яти масажами перед операцією.

Може здатися, що моя реабілітація пройшла важко. Але, читаючи відгуки про корекцію сколіозу старим методом, виявляється, це було ще легко.

Чи пройшла б я цей шлях, якби знала, що мені буде важче, ніж хотілося?

Однозначно ТАК!

P. S.: на фото після (з конструкцією і рубцем) ще видно післяопераційний набряк. Зараз він майже зник.

Що треба знати про генетичне захворювання хребта та його лікування

У мене сколіоз. І це не тому, що я криво сиділа чи носила сумку на одному плечі

Сколіоз – поширена генетична хвороба, яка частіше трапляється в жінок. Характерна особливість цього діагнозу – викривлення хребта з розкручуванням хребців навколо своєї осі. Сколіоз може початися в будь-якому віці й буває навіть вродженим. Найчастіше його помічають у періоди стрімкого росту – до двох років, у проміжку з п’яти до восьми років і в підлітковому віці, в 11–14 років.

Головна редакторка The Village Україна Ірина Виговська поговорила з Олею Калашніковою, співзасновницею ювелірного бренда Pure Jewelry й носійкою діагнозу «сколіоз». Цього року Ольга пережила операцію на хребті й поділилася думками щодо 30 років життя з цією недугою. 

Люди зазвичай дуже мало знають про сколіоз, адже достеменної інформації в інтернеті, мабуть, не більше двох відсотків. Майже все лікування зводиться до недоказових методів, з чим свого часу зіткнулася і я. Як виявилося, закидання однієї ноги на іншу чи сумка на одне плече – не найбільше зло. Але навіть люди, у яких є сколіоз, не знають, що з ним робити.

Почнемо спочатку

Мені було 6 років. Я пішла до школи. І вчителька сказала моїм батькам, що я дивно сиджу. Виявилося, в мене одна лопатка розташована вище за іншу. Це було майже непомітно, і якби я не горбилася, коли писала на уроках, на це ніхто не звернув би уваги. Сколіоз дуже просто прогледіти. Тому що навіть якщо одне плече вище за інше, це ще не означає, що є деформація хребта. Це може бути і м’язовий затиск.

Перший лікар, який оглянув мене ще в школі, сказав батькам, що в мене сколіоз. І, звісно, як і більшості дітей зі сколіозом, мені порадили плавати й займатися спортом. Так я стала професійною плавчинею з чотирма золотими медалями. Я дуже багато плавала, але спині краще не ставало. Тоді батьки купили додому дошку Євмінова, а бабуся закінчила курси масажистів, щоб щодня робити мені лікувальний масаж.

Увесь цей час спина не боліла й жодним чином не завдавала дискомфорту. Я жила, займалася спортом і ходила на масажі. Звісно, як дитину мене це дратувало. Тоді ніхто не сказав моїм батькам і мені, що таке сколіоз, до чого він може призвести, що він може прогресувати.

Коли не допомагали ні плавання, ні масаж, ні дошка Євмінова, батьки возили мене до хіропрактика – на акупунктуру. Власне, робили все, крім екзорцизму. Були навіть у бабки [сміється]. Такий був рівень обізнаності. Ніхто не казав, що це генетична мутація і що вона мені передалася від батьків (зокрема від мами), що це лікується тільки корсетом або оперативно. І що раніше почнеш лікування, то ймовірніше побачиш результат.

Але які корсети й операції, якщо я плавала?! Як у Шевченка «борітеся – поборете», так у мене було: плавайте і виплаваєте. Але У 28 РОКІВ Я ДІЗНАЛАСЯ, ЩО Є ОЛІМПІЙСЬКІ ЧЕМПІОНКИ З ПЛАВАННЯ ЗІ СКОЛІОЗОМ. ТОБТО НІХТО ЙОГО ТАК І НЕ «ВИПЛАВАВ».

Протест проти діагнозу

У підлітковому віці я «задовбалася». Я була дитиною і хотіла просто жити. Мені не подобалося, що в мене плавання тричі на тиждень, йога щодня з шести до п’ятнадцяти років. Мені це набридло, і я просто припинила стежити за спиною. Забула й про басейн, і про масажі, і про обстеження – у мене був протест.

У мене не було комплексів. Мої друзі, подруги й навіть хлопці не знали, що в мене крива спина, хоча, звісно, це було видно. Але коли людина не знає, куди дивитися, вона зазвичай не помічає таких нюансів. До того ж, не всі знають, що сколіоз узагалі існує. Так минуло 5 років, коли я відпустила сколіоз, не робила рентген і не контролювала його.

Років у 18 я побачила рекламу операції на сколіоз. Це було у Франції. Мене тоді це дуже вразило. Я не знала, що таке взагалі буває. Розповіла про це батькам, але їх страшенно налякало слово «операція». І я знову відклала цю розмову.

Удруге про операцію на сколіоз я почула років у 24. Якось знайома написала в Instagram допис про те, що їй зробили операцію на хребті. Я почала розпитувати про деталі. Виявилося, що така операція коштує 10 тисяч доларів і роблять її в Харкові. Я розповіла про це мамі, і вона сприйняла це вже простіше. Порадила дізнатися більше. Однак тепер злякалася я, подумала, що, може, цей сколіоз мені не так і заважає, адже я жила 4 роки з хлопцем і він не звертав на це уваги. Звісно, я постійно напружувала м’язи, щоб вирівняти спину, і весь час була в гіпернапруженні, але морально це на мене не впливало.  

Шлях до операції

Хай там як, я почала потроху, протягом чотирьох років, збирати всю інформацію про операції на сколіоз. Дізнавалася, де це роблять і скільки треба коштів. Коли майже переконала себе наважитися на операцію, почалася повномасштабна війна. Це тяжка операція, після якої може бути багато ускладнень: може паралізувати, можна вмерти. Тож я вирішила знову відкласти цю думку до кращих часів.

Як ми тепер знаємо, від довгого стресового періоду організм «сиплеться» й усі деструктивні процеси в ньому посилюються. Так сталося і з моїм сколіозом. Раптово, за рік після початку повномасштабного вторгнення, в мене почала дуже сильно боліти спина, стало важко ходити, після 5000 кроків треба було полежати. Я побачила набагато сильніше викривлення. Раніше так не було.

Лікарі сказали, що сколіоз – це хвороба, яку треба лікувати в дитинстві. Ходити з ним до 30 років не варто. 

Це надзвичайно велике навантаження на організм. У лютому 2023 року я прокинулася вночі від того, що не відчуваю праву половину тіла й спину. Я дуже злякалася, бо не могла перевернутися з живота на бік. Розбудила чоловіка, ми почали масажувати цю частину, щоб повернути їй бодай якусь чутливість.

Я розуміла, що це спина. Але стало дуже страшно. Від деформації хребта всі органи всередині починають зміщуватися. Це впливає на спинний мозок, на серце. Наприклад, у мене для серця було забагато місця, але на інші органи вже був тиск. 

Тоді ми змогли розмасажувати половину тіла, але я знову активно взялася за пошук методів лікування. З мого дитинства минуло досить багато часу, проте в Google на запит «сколіоз» і досі висвічується плавання й дошка Євмінова. В Instagram і ТikTok на мене почали таргетуватися хіропрактики [сміється]. Я ніби повернулася в минуле. Я вже знала, що хрумтіти спиною, якщо в людини сколіоз, небезпечно. Адже деформований хребет означає деформований спинний мозок.

Одного дня моя перукарка розповіла, що ходить до фізіотерапевта. Виявилося, що таких спеціалістів до десяти на всю країну, і вони сертифіковані іноземними доказовими техніками роботи зі сколіозом.

Я написала фізіотерапевту, якого мені порадили. Він сказав, що в нього поки немає вільного місця. Проте мій стан настільки стрімко гіршав, що я вмовила фізіотерапевта прийняти мене зранку в неділю в нього вдома. Після зустрічі він відправив мене на панорамний рентген, щоб перевірити кут викривлення хребта. А коли я повернулася, сказав, що треба оперувати. Мій кут викривлення хребта становив 68 градусів, а оперативне втручання потрібне всім, у кого кут нахилу понад 40 градусів.

Я знову дуже злякалася й попросила його позайматися зі мною. Фізіотерапевт попередив, що це не допоможе хребту вирівнятися, але німіти й боліти тіло перестане, відновиться мобільність м’язів. Єдиний прогноз був – затримати прогрес сколіозу.

Я почала регулярні заняття з фізіотерапевтом, тричі на тиждень їздила на восьму ранку в Софіївську Борщагівку займатися. Десь місяці за два в мене була відпустка, я поїхала на море й мала трохи часу подумати про своє життя та здоров’я. Тоді я вкотре задумалася про операцію. Цього разу мене дуже підтримала мама. Вона сказала, що ця операція, звісно, небезпечна, але в мене є вона, чоловік, і вони обов’язково подбають про мене. Так ми почали хоча б лежати в правильному напрямку [усміхається].

Після відпустки я пішла на консультацію до нейрохірурга, якого порадив мій фізіотерапевт. Вони разом їздили Україною й проводили безкоштовну діагностику сколіозу. Від них я дізналася, що це дуже поширена проблема – кількість «екстремальних» сколіозів (із кутом понад 100 градусів) зростає. А ще з роками сколіоз прогресує.

Нейрохірург виявився дуже крутим, таких лікарів небагато. Він оперує разом із батьком. А його батько – учень і друг відомого нейрохірурга Генрі Марша. На консультації нейрохірург підтвердив, що в мене випадок, який може скорегувати лише операція. І спитав, чи я готова. Я сказала, що так, хоча насправді не знала, до чого треба бути готовою. Я не розуміла ані скільки це коштує, ані наслідків. Не знала, яка реабілітація, коли стану на ноги. Однак мене попередили, що черга на операцію – три місяці. А коштує це 10 тисяч євро.

Казали, що буде нелегко, але підготуватися до цього неможливо.

Лікарі кажуть, що це нелегко. На ділі це не просто нелегко, це жах! Але, я думаю, що ніхто не попереджає про те – як це, щоб люди наважувалися на операцію.

Мені запропонували зафіксувати не весь хребет повністю, а залишити поперек частково рухомим. Це може знадобитися мені, наприклад, у пологах. Та й загалом лікар сказав, що в мене попереду ціле життя, тож шматок спини, який здатен рухатися, не завадить. По ідеї, ті три нижні хребці, які мені вирішили не кріпити цими «брекетами для хребта», мають вирівнятися самі собою. Якщо ні, років за 20 доведеться зробити повторну операцію й підкрутити їх. Але попереду в будь-якому разі 20 років нормального життя.

Я взяла таймаут на півтора місяця, щоб підготуватися до операції. Тут можна сказати, що мені пощастило, бо іноді стільки часу в людини немає, адже вже починаються проблеми з кістковим мозком. У мене цього не було, тому можна було виділити собі трохи часу, аби владнати всі справи, однак не забагато, щоб не передумати.

Півтора місяця роздумів і три місяці в черзі – на менеджмент життя в мене було ціле літо й половина осені. Треба було завершити проєкти, робочі справи, підготуватися до того, що доведеться випасти на певний час з усіх процесів. Причому не лише мені, а й чоловікові, який мав доглядати мене після операції.

Підтримка своїх

Поки я морально налаштовувалася на операцію, у сторіз у свого реабілітолога я побачила дівчину після такої самої операції. У неї був шрам на всю спину, але вона робила відтискання від підлоги. Цій дівчині за півтора року до цього зробили операцію, і я стала свідком її відновлення. Я спитала її про все, що мене цікавило, і вона додала мене до чату, у якому близько 200 людей зі сколіозом. У багатьох вже була операція, і вони ділилися подробицями. Я читала цей чат, як книгу. Там і кейси, і лайфгаки, і фотографії. Звісно, були й жахливі історії, але життєствердних було більше. Якби не цей чат, я здуріла б. Бо коли навколо майже немає достовірної інформації, перестаєш розуміти, кому вірити й на що орієнтуватися. 

Я побачила, що відновлення дійсно складне, але після нього люди живі, активні й носять сукні з відкритими спинами. Мене це неймовірно підтримувало, бо стан перед операцією нагадував наближення катастрофи. Я накручувала себе, бо знала, що часом операції закінчуються паралічем (за словами лікаря, у 3% випадків), а інколи й смертю (1%). Але ці сотні людей, у яких вийшло, вселяли неабияку віру, що я з цим упораюся.

Насправді всі ризики виправдані, бо операція на сколіоз не косметична. Це не просто «був кривий, а став рівний». Це про те, що ти живий, а не мертвий. Бо проблеми з кістковим мозком і викривленням хребта, що прогресує, є дуже небезпечними.

Після того, як я прочитала «сколіозний» чат, я проштудіювала весь Reddit за хештегом #сколіоз. Це мільйони історій і матеріалів. Я розбиралася в конструкціях, які вживлюють усередину. Але обирати самій мені не довелося, мій лікар працює виключно з титановими конструкціями. Тож я можу навіть проходити МРТ з болтами в спині.

Останнім підготовчим кроком було знайомство з дівчиною, яку щойно прооперував мій хірург. Вона вела для мене щоденник відновлення, записувала голосові повідомлення про свій стан, відчуття ще з лікарняної палати. Мені був потрібен життєвий досвід інших людей, щоб упевнитися, що я теж упораюся.

Доглядати за дорослою, як за дитиною

Я розуміла, що після операції тривалий час не зможу робити сама взагалі нічого. Тому хотіла проговорити з чоловіком усе, що зі мною відбуватиметься. Він заспокоював мене, що все буде добре. Але мені було важливо підготувати його. Я знала, що мене треба буде водити в туалет, мити, чистити зуби, 800 разів на день давати мені попити. Це як з новонародженою дитиною.

За день до операції я поїхала на манікюр, педикюр, стрижку, ламінування брів, до косметолога. Я готувалася до того, що виживу [сміється]. 

Перед операцією в мене був дуже великий огляд: УЗД всього на світі, МРТ, КТ, аналізи крові на 17 пунктів, кардіологія, спірометрія. Це все важливо перевірити, бо операція складна, триває 8 годин і весь цей час людина перебуває на апараті ШВЛ. Це важка операція також для серця та внутрішніх органів.

У день операції чоловік поїхав гуляти з другом, щоб відволіктися. Під вечір його пустили до мене в реанімацію. Я була в шоковому стані. Не розуміла, чому я лежу на боці, підіймала руки, щоб зрозуміти, що не паралізована, але нічого не відчувала й не бачила ніг. Я спитала в чоловіка, чи рухаюся. Він підтвердив, що так. А далі було дуже боляче, тож мені постійно кололи сильні знеболювальні.

Перші тижні після операції я не могла нічого: ані сісти, ані встати, ані перевернутися з боку на бік. Я сама не пила, не їла, не милася й не чистила зубів. Навіть щоб підтертися, мені потрібна була допомога чоловіка.

Це була велика рана й усередині, і зовні, а ще – сильна важкість у спині. Операція на сколіоз – це коли тобі розрізають шкіру, м’язи, нервові закінчення вздовж усієї спини, прикручують титанову конструкцію до хребта, а потім це все збирають докупи.

На другий день після операції потрібно було їхати на КТ. Для цього мене переклали з однієї каталки на іншу. Було відчуття, що я зараз розвалюся, що спина порветься і з неї вистрибне залізна конструкція. 

Тривале відновлення 

Я не могла самостійно встати майже місяць, щоразу мене підіймав чоловік. За цей час усвідомила, що всі ті, здавалося б, базові речі, які ми щодня робимо в житті, дуже непрості. Ми навіть не уявляємо, скільки м’язів насправді потрібно задіяти, щоб, наприклад, одягтися чи піти. 

Коли ти тридцятирічна людина, якій треба заново вчитися вставати, – це «обнулення на максималках». Бо ти ніби доросла, але за можливостями – новонароджена. Ти нічого не можеш сама, і це доволі страшно – усвідомлювати свою безпорадність. Я лежала, і в мене котилися сльози від вдячності чоловікові й друзям, які підтримували мене буквально на кожному кроці.

Цікавий нюанс: після таких операцій люди зазвичай стають вищими, бо витягується хребет. Я, наприклад, «виросла» на п’ять сантиметрів. Мозку треба час, щоб адаптуватися до нового зросту, тому спочатку, коли я вставала, здавалося, що зомлію – дуже важко було тримати рівновагу, сильно паморочилося, голова ніби у воді. Але треба було вставати й рухатися, щоб мозок звикав.

У мене є зони на спині, які я зовсім не відчуваю – усе, що навколо шраму. Але це вже прогрес, бо спочатку взагалі не відчувала спину від шиї до таза. Отже, нерви зростаються, поліпшується провідність і повертаються відчуття.

Відгук написаний бабусею Поліни.

З кінця 2020 року нашій онучці Поліні (2009 року народження) лікарі встановили 2-й ступінь сколіозу. Ми лікувалися всіма можливими способами, які пропонували лікарі. Це і масажі, і плавання, і корсети… Наприкінці 2021 року в нас уже був 4-й ступінь (S-подібна деформація, понад 45 градусів). За рекомендацією наших лікарів ми звернулися до Київського інституту травматології й потрапили на прийом до професора, доктора медичних наук, хірурга з питань лікування захворювань хребта Якова Віталійовича Фіщенка. Він справді виявився хірургом за покликанням.

Після прийняття рішення про операцію Поліну госпіталізували. Під керівництвом Якова Віталійовича Фіщенка була спланована підготовка найскладнішої операції, яку зробили бездоганно. Професіоналізм і злагодженість роботи лікарів команди надавала впевненості в позитивному кінцевому результаті. На 2-й день після операції Поліна почала вставати, пробувати ходити, а через 14 діб їй зняли шви. До останнього дня перебування у лікарні відчувалася чуйність і людяність персоналу відділення. Тож висловлюємо велику подяку професору, доктору медичних наук, хірургу Якову Віталійовичу Фіщенку за найвищий професіоналізм та організацію роботи своїх молодих талановитих лікарів і постійну увагу протягом усього лікування. Лікарю – Михайлу Сергійовичу Черватюку – ми вдячні за супровід та уважне ставлення до лікування. Реабілітологу – Людмилі Дмитрівні Кравчук – за віру в можливості хворого та гарний настрій під час занять. Анестезіологу – Євгенію Едуардовичу Щеголькову – за постійний контроль стану хворого з моменту підготовки до операції й до закінчення курсу реабілітації та виписки.

Ваша постійна моральна підтримка і невтомна робота викликає почуття гордості не лише за Ваш Інститут травматології, а й за нашу країну, де працюють фахівці такого рівня.