Динамічна корекція сколіозу: Мій досвід
Чи було це легко? Ні.
Чи зробила б я це знову, якби довелось? Безумовно.
Якось після шкільного медичного огляду медсестра видала мені записку з діагнозом «сколіоз». І от я, маленька Марина, принесла цей папірець додому. Відтоді для мене та моїх батьків почався тривалий і виснажливий процес боротьби з хворобою. Спершу були традиційні методи корекції: корсет, сон на твердому, гімнастика, масажі, візити до мануальних терапевтів. Деколи навіть користувалися порадами людей без медичної освіти, але з чіткими рекомендаціями, як виправити хребет. Серед порад, які запамʼяталися найбільше, були такі: «сиди рівніше», «не носи сумку на одному плечі», «зміцнюй м’язи спини», «тримай поставу». Так, правильна постава справді важлива для здоров’я, проте, на жаль, вона не здатна усунути сколіоз.
Тепер докладніше. Сколіоз – це стан, навколо якого існує чимало міфів, а також безліч неефективних методів лікування, спрямованих на виправлення або зупинку прогресування викривлення хребта. Після того, як у дитинстві, в 2003 році, мені поставили цей діагноз, почався шлях, сповнений тяжкої праці, марних очікувань і гірких розчарувань.
Усі зусилля виявилися неефективними, тож із часом я здалася. У 20 років, після чергового рентгену, мій хребет мав уже 47 градусів викривлення. На цьому моя активна боротьба закінчилася. Проте одне я залишила в своєму житті – регулярні фізичні навантаження в залі.
Новий етап у 27: Повернення до питання сколіозу
У 27 років я повернулася до теми сколіозу. Жити з цією хворобою ставало дедалі важче. Хоча протягом усіх цих років у мене не було болю в спині, сколіоз – це, по суті, бомба сповільненої дії. Викривлення хребта з часом прогресує, внутрішні органи поступово зміщуються і ти розумієш: рано чи пізно виникнуть серйозні проблеми.
Маю зазначити, що в мене не було сильних комплексів через зовнішній вигляд моєї спини, переважно завдяки підтримці оточення. Проте наявність дефекту мене, звісно, засмучувала. Тим часом я почала задумуватися про материнство. Оскільки сколіоз може бути спадковим, а також значно загостритися під час вагітності й пологів, я зрозуміла, що час діяти. Якщо я не можу вплинути на генетику, то можу принаймні покращити свій стан.
Мені пощастило знайти контакти клініки, яка спеціалізується на хірургічному лікуванні сколіозу. Інститут травматології та ортопедії звучав багатообіцяюче, тому я не зволікала з консультацією. Я просто прийшла без запису і сказала: «Хочу рівну спину». З перших хвилин у мене виникла довіра до команди лікарів і спеціалістів. Так почалася моя підготовка до операції.
Найважливішим кроком на цьому етапі було фінансове планування, оскільки операція виявилася досить дорогою. Підготовка включала фізичні тренування, розтяжку та збалансоване харчування. Це було свідоме рішення – я хотіла підготувати свій організм до тривалого періоду відновлення. Відтак настав час узгодження дати операції та обговорення її деталей.
На консультації я дізналася про два типи хірургічних конструкцій, які використовують для корекції сколіозу, і пройшла необхідні рентгенівські дослідження. Мені також надали пам’ятку зі стислою інформацією про операційний процес і реабілітацію.
День Х: Операція з корекції сколіозу
Далі пішли рутинні процедури: поселення в палату, здача аналізів перед операцією, консультації з лікарем, анестезіологом і реабілітологом. Мене запитали, чи я боюся. Чесна відповідь: ні. Можливо, це було навіть на краще, але я щиро вірила, що корекція сколіозу пройде швидко і майже безболісно. Одним із сигналів могла бути порада взяти помічника на перші дні після операції, а також те, що операція триватиме близько 4-х годин. Логічно, що таке серйозне хірургічне втручання потребуватиме багато сил, тривалого відновлення і додаткового догляду. Зараз розумію, що моя впевненість була, мабуть, захисною реакцією на те, що мало статися.
Операцію запланували на 8 ранку наступного дня. Ніч пройшла неспокійно через тривоги та обстріли. О 7:55 закінчилася повітряна тривога, я лягла на кушетку і мене повезли до операційної й занурили в сон. Операція тривала близько 4-х годин, як і прогнозувалося. Я, звісно, не можу описати сам процес, була під загальною анестезією 🙂 Проте мені зробили корекцію сколіозу за допомогою динамічної системи VBT (vertebral body tethering). Основною перевагою цієї технології є те, що після втручання хребет зберігає свою рухливість, а сколіоз перестає прогресувати. Крім того, цей метод передбачає меншу кількість обмежень і полегшений реабілітаційний період.
Хірург визначає тип корекції, спираючись на індивідуальні особливості пацієнта. Зменшення кута викривлення хребта під час операції залежить від конкретного випадку. Мені пощастило, але про це трохи згодом.
Перші години після операції: Відчуття та перші кроки до відновлення
Наступний спогад – мене будять у палаті інтенсивної терапії. На мені датчики, над головою монітор, який відображає мої життєво важливі показники. Одразу ж відчуваю, наскільки незручно лежати на спині. Прошу покласти мене на бік, але це була не найкраща ідея – біль стає нестерпним. Швидко прошу повернути мене у вихідне положення, на спину. Персонал був дуже уважний: мене одразу знеболили, принесли телефон для зв’язку з рідними, дали води, а також принесли ємність, адже після анестезії вода не завжди добре засвоюється.
Попри всі обставини, в реанімації я почувалася безпечно та комфортно. У палаті була дівчина, яку оперували в той самий день за тією ж методикою.
Наступного дня мене перевели до звичайної палати, і цей момент став відправною точкою у моєму відновленні. Почалися заняття з реабілітологом. Як я вже згадувала, відновлення після корекції за допомогою динамічної системи відбувається швидше, тому вже під час першого тренування я змогла зробити свої перші кроки.
На цьому етапі я була під епідуральною анестезією, з дренажем і катетером для виведення сечі. Досить кумедно було носити всі ці ємності із собою. Перекинувши їх через руку, як дамську сумочку, я почала виконувати вправи та пересуватися палатою. Мені допомагали ходунки на колесах, які стали справжнім порятунком, оскільки після операції труднощі при ходьбі були не стільки через біль, скільки через загальну слабкість. В голові паморочилося, ноги були слабкі і ходунки допомагали триматися.
День рентгену
Мене повели на рентген, і я почувалася так, ніби йду на святковий захід. Це був мій перший вихід на довгу дистанцію після операції, тож слабкість давалася взнаки. До того ж, напередодні почало прострілювати спину, що, як мені сказав лікар, є типовою реакцією організму, хоча я добряче налякалася.
Нарешті, результати рентгену. Мій хребет після операції мав лише 14 градусів викривлення. Важко описати мої емоції в цей момент. Тримаючи в руках знімки “до” і “після”, я відчувала справжню ейфорію: хребет виглядав майже ідеально, наче струна. Повертаючись до палати, я була настільки окриленою, що ні простріли в спині, ні слабкість більше не сприймалися як перешкоди. Здавалося, що ходунки на колесах не встигають за моїм ентузіазмом!
Відновлення та повернення до звичного життя
Залишилося найважливіше – відновлюватися й чекати повернення до звичного життя. Процес був довгим. Оскільки лежати в лікарні вже не було сенсу, мене виписали. Їхати додому було трохи хвилююче, але й перебування в лікарні стало нудним. Курс ліків завершився, усі показники були в нормі, перев’язки зроблені. Єдине, що залишалося з важливого, – це реабілітаційні тренування. Загалом, у стаціонарі я пробула 8 днів.
Зайшовши додому, побачила своє відображення в дзеркалі. Схудла, однак помітила, що талія стала більш витягнутою та пропорційною, а реберний горб значно зменшився. Стою перед дзеркалом, трохи сутулячись, але з почуттям гордості. Мені хотілося якомога швидше повернутися до спортзалу, тренувань, до своєї форми та постави. Спостерігаючи за змінами у своєму тілі, я відчула неймовірну мотивацію до відновлення.
Вдома я вже могла піклуватися про себе: виконувати мінімальні побутові справи, ходити до магазину й аптеки, забирати посилки на Новій пошті (теплий костюм, бо худе й кволе тіло потребувало утеплення). Навіть з’їздила до лікарні, щоб зняти шви.
Приблизно через два тижні почалася найдовша та найнудніша і, здається, найважча фаза відновлення. Сильних знеболювальних вже не було, біль був стерпний, але постійний і виснажливий. Про тривале сидіння перший час взагалі не йшлося. Побутові справи, прогулянки та реабілітаційні вправи виконувалися, однак речі, які зазвичай здавалися простими, тепер вимагали багато часу й енергії. У цей період допомога була вкрай потрібною. Я, мабуть, могла б упоратися сама, але мені дуже пощастило мати поруч величезну підтримку – як моральну, так і фізичну.
Навантаження та активність поступово зростали. Не знаю, чи пришвидшує процес відновлення вимушене виконання побутових чи робочих справ, але я вирішила дати своєму організму стільки часу, скільки йому потрібно. А потім мені захотілося пригод, і я запланувала подорож.
Через 4 місяці після операції, стоячи в аеропорту Неаполя з рюкзаком на плечах, я офіційно закрила цю главу свого життя.
Невдовзі виповниться рік із дня операції. Як нагадування про мій досвід, залишився 30-сантиметровий шрам на спині між ребрами. До операції я планувала його приховувати або якось маскувати. Але зараз цей шрам став для мене важливим символом. Щойно він повністю затягнеться і посвітлішає, я з гордістю носитиму сукні з відкритою спиною. Впродовж цих майже 12 місяців я активно подорожувала, повернулася в спортзал, ходила в гори, каталася на атракціонах, навчалася їздити на велосипеді й завела кота (не зовсім по темі, але це також важлива подія). Моє життя стало ще активнішим, наче я винагороджую себе за пройдений шлях.
І при цьому є один неймовірно приємний бонус: моя спина мене більше не турбує, я тепер не хвилююся за майбутнє зі сколіозом. Відображення в дзеркалі приносить радість, з’явилася повага до себе за те, на що я наважилася, а зв’язок з рідними та близькими став іще міцнішим. І найголовніше – неймовірна вдячність. Вдячність кожному, хто був причетний до мого шляху.